Подорож була не тільки захоплююча, але і корисна в напрямку пізнання природних процесів, знайомства з місцевими традиціями та збором наукового матеріалу. Під час експедиції було відвідано Музей історії гір, де відчувалася тисячолітня історію взаємодії гір і людини, студенти ознайомилися з процесами утворення гірських систем та завданнями біосферного резервату у збереженні біоти і ландшафтів.
Карпатська природа, підйом на Чорногорський хребет, зелені стіни з смерек, бурхливі потоки Білої Тиси, взяття вершин та пригоди в дикій природі – це набагато емоційніше та яскравіше, ніж на рівнині.
За кілька днів переходів та підйомів, ми відчули смак гірської води та чистоту карпатського повітря, сповненого фітонцидами, можливість людини витримувати навантаження та певну адаптацію на багаторазову зміну погоди - від яскравого сонця до снігу і граду. Наші дівчата весь час хотіли побачити справжнього ведмедя, але, на жаль, він не приходив навіть уночі :-) Проте на маршруті були олені благородні, лисиці, зайці та більш дрібніші істоти.
Але головне - сила духу та прагнення подолати складності та взяти висоти двох тисячників і вони нам підкорилися. 2022 м – висота гори, що має кілька назв. Серед них Піп-Іван, Попіван, Чорна гора. Згідно легенди, Олекса Довбуш на ній вбив чорну силу, після чого гора почорніла. Інша версія назви пов’язана з сильними вітрами, що постійно дмуть (співають, «попівають», гуцульський топонім «Попіван») і ми це на собі також реально відчули. Цікавим об’єктом уваги на Піп Івані Чорногорському стала і польська астрономічна обсерваторія «Білий слон», яка була побудована в 1936-1938 роках, але після другої світової війни її не відновили, і зараз цим намагається займається Прикарпатський університет спільно з Варшавським.
Під час подорожі-експедиції нами вивчалися окремі групи біоти території. Так, студенти вперше для себе в живій природі побачили і саламандру, і чорного слимака, і гірську сосну (жереп), і «червону руту» (рододендрон східнокарпатський), крокус Гейфелів та підсніжник звичайний, плаун-баранець та страусове перо звичайне. Більшість цих видів є червонокнижними та реліктовими представниками біоти. Зроблені сотні світлин допоможуть їх вивчати і в навчальній аудиторії.
Для поповнення колекції агробіостанції університету нами були привезені сіянці смерек карпатських та модрин європейських, які через кілька років стануть її прикрасою, а частина займе місце біля головного корпусу університету.
Досить своєрідним виявився і діалект місцевих жителів, ми навіть склали невеличкий словник «незрозумілих слів, уживаних українцями Закарпаття». Серед них кілька наведемо: «айно, йо» – «так», «баньки» – «печена картопля», «бомбони» – «цукерки», «ґаздівство» – «садиба», «гудак» – «музикант», «драчка» – «пила», «клепач» – «молоток», «коцур» – «кіт», «мачка» – «кішка», «пивниця» – «погріб», «руно» – «прямо», «стан» – «намет», «чіга-біга» – «равлик». Ось така вона цікава та, на перший погляд, не зовсім проста «закарпатська мова».
Найвисокогірніше місто України - Рахів, - зустрічало нас теплим сонцем та своєрідними вузькими ошатними вуличками з перепадами висоти від 1000 до 400 м, сусідством католицького костелу Святого Яна Непомуцького та православної церкви Святого Духа, поєднанням державного синьо-жовтого і червоно-чорного прапорів на міській ратуші та великою писанкою на площі.
А далі – майже п’ятигодинна подорож потягом з двома вагонами вздовж карпатських хребтів, місто Івано-Франківськ (стара назва Станіслав) і нарешті додому, на нашу поліську рівнину – рідну Чернігово-Сіверщину.
Юрій Карпенко,
завідувач кафедри екології та охорони природи
