ДЕ ЗНАЙТИ ЗБРОЮ?
- Усередині лютого 2022 року я повернувся з-за кордону зі змагань - 11 років професійно займався боксом. Відпочивав, навчався в університеті на фітнес-тренера. 24-го вранці мені зателефонував друг, потім дівчина й повідомили, що почалася повномасштабна війна.
Вперше почув сирену, вийшов на балкон. На вулиці стояли бабусі, хрестилися й обговорювали, що скоро доведеться розраховуватися рублями. Чи то люди зневірилися через стрімкий наступ росії в області, чи піддалися впливу дезінформації.
Все, про що я думав у перші дні — де знайти зброю. Я іноді виїжджав на полігони зі знайомими військовими, вони вчили обходитися з вогнепалом. Спочатку у військкоматі відмовили через вік — мені тоді тільки виповнилося 18 років. Друга спроба була успішною, і я потрапив до 119-ї окремої бригади ТРО як кулеметник.
26 лютого я отримав зброю, а за півгодини ми вирушили на перше завдання
Черга тоді була величезна, було багато жінок – велика їм повага. 26 лютого о 10-й вечора я отримав зброю, а за півгодини ми вирушили на перше завдання. Зачищали ворожі позиції, виставляли спостережні пункти, ходили на штурми. Це тривало два місяці — до повної деокупації Чернігівщини. Потім були навчання: тактика, медицина, картографія, інженерія.
СОНЦЕ І «ГРАД»
У грудні 2022-го отримали бойовий наказ на ротацію. Опинилися на Луганщині — напрямок Кремінної. Провоював там три місяці, допоки 13 березня отримав поранення.
Ми виїхали на позиції вночі. Весь день працювали. Погода була чудова — сонечко, сухо. Всі були на позитиві. Ми відпрацювали на зачистці, наша десантура влучила у дві ворожі цілі. Було спокійно. Аж тут почався обстріл. Думаю, це був «Град». Зачепило всіх.
Командир взводу одразу загинув. Командир відділення отримав ампутацію ноги. Я теж не відчував ноги і подивитися як слід не міг. Стояв пил, дим, пацани від контузії кричать, у самого істерика — нічого не розумієш. Та якось вчасно зорієнтувався накласти турнікет. Викликали підмогу.
Пролежав більше десяти годин. Відчував, як з мене витікає кров
Так сталося, що евакуювали всіх, крім мене. Почався масований артобстріл і мене не встигли закинути в медевак. Я пролежав більше десяти годин на зоні евакуації. Зі мною були побратими, які прийшли з інших позицій. Вони наклали ще два турнікети, давали пити. Я почув, що евакуюють мене лише вночі. Не вірив, що виживу, але сподівався.
Всі ці десять годин я прощався з побратимами. Коли на небі з’явилася перша зірка — вже хрипів. Відчував, як з мене витікає кров. Молився і думав про заповіт, який написав завчасно.
Війна на сході дуже відрізнялася від тої, яка була на Чернігівщині. Я побачив дуже багато смертей. Це і наштовхнуло мене у 19 років на ідею написати заповіт: розподілити заощадження, залишити слова вдячності і прощання з мамою і братом.
АМПУТАЦІЯ — НЕ ВИРОК
Коли повністю стемніло, за мною приїхала евакуація. Відвезли на стабпункт, далі — до лікарні у Краматорську. Через велику втрату крові нирки відмовляли, я був максимально важким. Встиг записати відеоповідомлення мамі. Сказав, що є погана і хороша новини — мовляв, тепер можна економити на шкарпетках. Вона впала в істерику, але швидко заспокоїлась, зібралася і поїхала у Дніпро — це був наступний пункт, куди мене мали везти.
В лікарні мене підключили до апаратів. Уламки пошматували шлунок, легені, плече. Через те, що аж три турнікети на нозі пробули впродовж десяти годин, її було не врятувати, ампутували. Я просив потім сфотографуватися з нею, але не дозволили.
Усвідомлення того, як змінилося моє життя, прийшло лише коли відійшов від ліків. Після Дніпра повезли до Києва, там зробили кілька реампутацій — різали все вище і вище. Я не міг навіть сидіти, було дуже боляче. Але розумів, що буде протез і ампутація — не вирок.
В Україні протези для такої високої ампутації, як у мене, не ставлять. Тому в серпні я полетів у США. Один з фондів взяв мене під опіку — поставили електробіонічний колінний вузол, провели повну реабілітацію.
Один з найважливіших моментів для мене і всіх військових із важкими пораненнями — це психотерапія. ПТСР — дуже страшна штука, яка може закінчитися суїцидом. Слава Богу, я до такого не дійшов. Але втратив багато друзів, відносини з дівчиною, погіршилося спілкування з мамою. Я відсторонився, бо мені потрібен був час прийняти нове життя.
Спробував себе як модель у США, коли приїхав на протезування. Зустрів людей, які запропонували кілька фотосесій. Планую розвиватися в цьому далі. В Америці до категорії моделей з інвалідністю ставяться лояльно, тому цей бізнес дуже розвинений. В Україні з таким поки туго. Але з фронту повертається все більше військових з інвалідністю і, можливо, це змінить ситуацію.
Коли рани загоїлися, потроху став повертатися до тренувань. Згодом виступив на змаганнях Oceanman Ukraine в Києві у запливі на два кілометри.
Спорт змінює не тільки зовнішньо, але й внутрішньо. Спільнота, яку я знайшов під час підготовки до United States Air Force Trials 2024, дає величезну мотивацію до зрілості і дорослішання. Я змагатимуся у плаванні, веслуванні на тренажері та баскетболі на колісних кріслах.
Сама участь у міжнародних змаганнях — можливість вкотре сказати світу, що в Україні триває війна і нам потрібна допомога й підтримка.
Мені хочеться допомагати своїй країні і надалі. Давати впевненість військовим із пораненнями, що життя на цьому не закінчується.
Нашій країні треба ще багато зростати до інклюзивності і безбарєрності — такої, щоб людям, які віддавали здоров’я на війні, було комфортно тут жити. Сподіваюся, так буде.
Автор статті: Поліна Вернигор
Фото: Ірина Клєщова, Сергій Коровайний
Сайт «Повернись живим»
