Чернігівські вчені-філологи та студенти, які здобувають фах учителя рідної мови, 17 січня цього року зібралися своїм потужним гуртом, щоб поговорити про мову війни, про велич і потугу рідного слова, яке допомагає громити ворога. Запросили на це дійство відомого лінгвіста, доробок якого високо поцінований у науковому світі, – доктора філологічних наук, професора кафедри журналістики та мовної комунікації Національного університету біоресурсів і природокористування України заслуженого діяча науки і техніки України Миколу Івановича Степаненка. Предметом розмови стала інвектива в її широкому й вузькому науково-прагматичному тлумаченні. Відразу зауважимо, що гостьова лекція нашого колеги заімпонувала всім, нікого не залишила байдужим. Коротко, але ємно й системно Микола Іванович розкрив зміст поняття «інвектива» в синхронно-діахронному вимірі, екстраполював його дефінітивність і прагматичний потенціал на тло сучасних воєнних подій в Україні, точніше російсько-української війни (за визначенням українців і демократично світу) або спеціальної операції (за міркою московитів, рашистів, орків). Лектор у процесі викладу виструктурував «тугий» сюжет на тему «Мова війни», удокладено з’ясував особливості функціонування обсценізмів у живому мовленні, вирізнивши їхні експресивні функції та значущість як засобу мовного опору в час збройної агресії Російської Федерації проти України. Закцентовано на тому фактові, що українська академічна й мистецька спільноти вже не одне десятиліття дискутують про неприпустимість ужитку нецензурної лексики в мові загалом і в художній літературі зокрема, про негативний вплив надмірної мовленнєвої розкутості письменників. Детально розкрито положення про те, що в «мові мають бути представлені всі лексичні пласти. Мова – це живий організм, а організм не може функціонувати без життєво важливого органу», що результатом уникнення обсценізмів буде “«кастрована» література”, яка не описуватиме реальність. Захопила слухачів розповідь про інвективну фразу «Русский военный корабль…», широту її денотативно-конотативного плану. Наголошено на тому, що «легендарний» вислів містить синхронну агресію-відповідь московитському крейсерові на пропозицію добровільно здатися, отже, порушити військову присягу, зрадити свій народ, на тому, що вона промовисто віддзеркалює наш колективний психологічний стан, негативну емотивність, затяту, апробовану віками готовність боронити своє й спредвічну обітницю не посягати на чуже. Усе це екстрапольовано в мотивувальну позамовну площину: в часи нового лихоліття, спричиненого сусідом-агресором, українська морально-етична, естетична цензура не знизила своє високої планки, вона тільки потвердила давно відому річ: у період великих змін немирного характеру, у часи потрясінь, а війна – вершинний вияв їх, мова стає одним із важливих інструментів боротьби. Цінними є міркування Миколи Івановича про сильну і слабку, діахронну та синхронну, ситуативну й перманентну норму, а особливо – про реальну та віртуальну мораль, морально-етичні, естетичні й законодавчі обмеження. Професор Степаненко продемонстрував зразки красномовства, креативності, словом, тих професійних чеснот, якими має володіти викладач вищої школи. Дякуємо йому за це й за мудрий і корисний урок інтелектуальності. Сьогодні поріднилися Чернігів і Київ, творчу освітньо-наукову співпрацю посилили Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Т. Г Шевченка та Національний університет біоресурсів і природокористування України.
Текст – Тетяни Хомич
