І таки й справді – пам’ятаємо. Правда, при цьому часто кон’юнктурно. То бувало так галасливо, що аж не чути, «як реве ревучий», а то так тихесенько, ніби вибачаючись перед усім світом, що наша земля його народила.

Що поробиш? Такі ми вже є. А тому і він, такий як був, такий як є сьогодні…

Змінимося ми, зміниться й Тарас. І буде він для нас не «плаксивим і тужливим поетом», а ніжним ліриком, життєлюбцем і пророком – мотиватором. Бо як відомо, око наше помічає те, що мозок розуміє, а серце й душа відчувають…

Тарас Шевченко вірив в Україну. Повіривши Поету, ми збудуємо її для себе й для нього…

А сьогодні – з Днем народження, Кобзарю!